Нарис до стіннівки

«Вірні сини Вітчизни»

Робота учениці 6-А класу

 Бегунової Діани 

                                                                2015-2016 н.р.

     Весна… Ми так звикли, що з її приходом пробуджується не тільки природа, а й людська душа. Хочеться жити,радіти,співати,кохати…Так було завжди. Але чому ж цього року, крокуючи містом і вдихаючи свіже весняне повітря, я чую уривки розмов людей, від  яких душа не пробуджується, а холоне? «Та хоча б  уже не стріляли…», «…і вона потрапила під обстріл…», «…поховали  всіх разом…» - це  біль, що є наслідком найжахливішої події, яка, мов страшна пухлина, знищує все живе на своєму шляху. Війна…Біль, смерть, зруйновані міста, зламані людські долі і …весна. Здається,ці явища  не сумісні.

      Я йду вулицею рідного міста Лисичанська, вдихаю свіже повітря й намагаюся переосмислити сьогоднішню розмову з дружиною справжнього воїна, захисника країни – Красноармєйського Юрія Леонідовича, який є мешканцем нашого міста. Саме від неї я дізналася про те, як її чоловік  5 вересня 2014 року отримав повістку до військкомату, потім , пройшовши медкомісію, за розподілом поїхав на Закарпаття в село  Мукачеве Чернігівської  області,де відбулася військова підготовка. А звідти у складі Бригади № 128 потрапив у саме пекло – у   місто  Дебальцеве. Це зараз Наталя Миколаївна посміхається, спокійно розповідає про  те ,як ,не маючи ніякого зв’язку з чоловіком, пила заспокійливе. А тоді місця собі не знаходила і навіть не здогадувалася, що довелося витримати її чоловікові. З  1 по 18 лютого тривали запеклі бої  з ранку до ночі. З двадцяти семи побратимів , що разом із ним несли службу на блокпосту,вижили тільки дев’ятеро. Серед них  і Юрій Леонідович. Під постійним обстрілом по три-чотири доби не доводилося спати. Очі змикали тільки на деяку мить.  Ризикуючи  життям, на своєму БТРі  вивозив убитих та поранених. Під час одного з боїв під Дебальцевим наш земляк  підбив два ворожі танки та дві машини БТР. За відвагу був представлений до нагороди «За заслуги перед Вітчизною».

      Я слухала розповідь цієї сильної жінки, намагаючись не пропустити жодного  слова, і дивувалася тому, з якою любов’ю, повагою  говорила вона про свого чоловіка. Дуже добрий,люблячий чоловік, невибагливий у житті,бо народився в багатодітній родині і звик долати труднощі; людина,що по-справжньому любить свій край – таким  я побачила Юрія Леонідовича ,який до того ж має  трьох синів. Із дитинства  батько  пояснює їм, що чоловік –це захисник,і тому  повинен без вагань обороняти рідну землю.

      Там, під Дебальцевим, Юрій Леонідович бачив  жахіття,які на все життя вріжуться в пам’ять: розтрощений  ворогом БТР (залишений,на щастя, без хазяїна),смерть  побратимів, розірваного мирного мешканця, що їхав з окупованої території й опинався на їхньому блокпосту саме тоді, коли на нього летів  ворожий снаряд. Через  деякий час, як людини не стало, пролунав телефонний дзвінок... Мати загиблого навіть уявити собі не могла, яку страшну звістку через мить повідомить їй лікар…Хіба можна таке забути?! Як і те, що під постійним обстрілом мужній воїн разом із товаришами, які вижили, вимушений був залишити зруйноване місто. Незважаючи на контузію, доводилось іти пішки або просто повзти, щоб залишитися живим і повернутися додому,обійняти свою родину,яка пишається своїм батьком.  

   У героях завжди хочеться відшукати щось особливе,незвичайне. Саме про це я запитала Наталю Миколаївну,на що жінка, засмутившись, сказала: «Мій чоловік –звичайна  людина. Він ніколи не вважав і не буде вважати себе героєм. Він просто виконує свій обов’язок. А я його в цьому підтримую».

Слово «герой»  у сім’ї не вимовляють,бо вважають його надто пафосним. Але, як на мене, саме такі люди, як Красноармєйський Юрій Леонідович,що захищають Україну від тих, хто незваним гостем прийшов на її землю й почав знищувати її народ, мають почесне право називатися героями,вірними синами України.

      Зараз Юрій Леонідович після недовгої відпустки вирішив повернутися туди, де, на його думку, він повинен бути. 16 березня наш земляк залишив Лисичанськ і поїхав до Ужгорода, потім – знову до Мукачевого. Саме там буде готувати новобранців, ділитися з ними  досвідом військової справи. 

      Ми хочемо вірити в щасливе майбутнє України. Сподіваємося на те, що найстрашніше – позаду. І якщо в нас є такі мужні захисники, як  Красноармєйський Юрій Леонідович, то весна обов’язково настане не тільки в природі, а й у серцях людей! Слава героям!       

 

 

 

   Вірш "Цікаві сторінки  життя Бориса Грінченка"  

 

 учениці 6-А класу

 Вшивенко Анастасії

 

 

2015-2016 н.р

 

Рядки я хочу присвятити

Тому, хто вмів наш край любити,

Хто тут писав і тут творив,

Дітей навчав і просто жив.

 

Ім’я Грінченка вам знайоме?

А де він жив, скажіть, відомо?

Я розповім. На все свій час.

Мій вірш написано для вас.

 

Він був поет і педагог,

Зазнав в житті своїм тривог,

Та жити чесно він умів,

Здається, навіть без гріхів.

 

Твори його забороняли

І навіть злодієм вважали.

Але в житті свої закони.

Тут правда нищить перепони.

 

 

Тож не пропав митець такий

Під псевдонімом Вартовий.

А чесне зберегти ім’я

Допомогла йому сім’я.

 

Ученим був і фольклористом.

Хіба що він не був артистом.

А ще про нього те я знаю,

Що жив з сім’єю в нашім краю.

 

Ми ним пишаємось тому,

Що з Далем автору цьому

Укласти довелось словник.

Тож радий кожен мандрівник

 

І той, хто мову сам  вивчає:

Словник усім допомагає.

А мову нашу він любив.

І знаєте, як діток вчив?

 

Для цього він як керівник

Створив сам диво- путівник.

Підручник грамоти уклав,

За ним  сільських дітей навчав.

 

Тут народились його твори

Про те, яким буває горе.

В селі в поета земляка

З’явився твір  і про Панька,

 

Що врятував товаришів,

А сам себе життя лишив.

Поет бажав всім щастя в долі,

Яке- що птах, що вітер в полі.

 

За все відомій цій людині

Спасибі  кажемо ми нині.

Колись я буду більше знати

І зможу більше написати.

У мене є на те ще час.

Тоді про Грінченка для вас

Ще й інші твори я представлю.

А зараз просто крапку ставлю.

 

 

 

 

                                 Вірш "Годівниця"  

 

 учня 6-Б класу

 Мартищенка Іллі

 

 

 

 

Була зима морозна,

Сніжна, біла.

Пташок вже покидала сила.

Вони літали та голодували,

Їжі їм не вистачало.

Але повісили годівниці.

Дуже зраділи птиці.

Тоді у пташок було свято,

Їх прилетіло дуже багато.

Отак годівнички пташок рятують,

Без годівничок пташки голодують.